🔍 Психічна напруга у публічній риториці: коли тривога стає політичним стилем

Подробнее о видео

🔍 Психічна напруга у публічній риториці: коли тривога стає політичним стилем

У двох поспіль дописах депутатки ми бачимо не просто емоції. Ми маємо справу з цілим комплексом когнітивних і психологічних патернів, які заслуговують на уважний розгляд — не з позиції політичної критики, а з точки зору мови, мислення та впливу на свідомість суспільства.

⸻

🔹 1. Постійне прогнозування катастрофи

«Карма — це смерть»,
«Прокидайтесь, або помрете»,
«Можемо зникнути або перетворитися на маріонеток»

— усе це не просто риторичні гіперболи. Це прояв мислення, яке фіксується на крайніх сценаріях. Такий стиль мислення у психології відомий як катастрофізація — схильність вбачати найбільшу загрозу навіть там, де ще зберігається ресурс.

📌 Це не про факти — це про емоційний фільтр, через який сприймається дійсність.

⸻

🔹 2. Чорно-біле уявлення про світ

Або ми — суб’єкт, або ми — ніхто. Або зомбі, або герої. Або союзники — або «нічийні». У цих повідомленнях відсутній простір для складності, для процесів, для динаміки. Така бінарність — характерна для емоційно перевантаженого або травматизованого мислення.

⸻

🔹 3. Патерналістська позиція та образ “юної держави”

Коли Україну порівнюють з підлітком, який нібито сам нічого не може, а тому має «дорослішати» — це зменшує суб’єктність нації. Це створює образ нагляду, залежності й покірності. І в такий момент виборець — уже не партнер, а пацієнт.

⸻

🔹 4. Лексика знецінення й тиску

«Зомбі», «карма», «мертві», «ніхто вас не врятує» — це мова, яка працює не на аналітику, а на інстинкти. Вона активує страх, сором і вину. І в такий момент громадянин — уже не суб’єкт демократії, а обʼєкт впливу.

⸻

🧠 Висновок:

Ми бачимо стабільну тенденцію до використання емоційно навантаженої, фрагментованої, часто загрозливої риторики, яка апелює до страху замість свідомого вибору. Це стиль, що більше формує втомлену мобілізацію, ніж тверезу дію.

І хоча така подача може видаватися «сильною» в моменті — в довготривалій перспективі вона підриває довіру, виснажує, і перетворює громадськість на залякану аудиторію, а не на активну спільноту.

⸻

💬 Тому хочу запитати у вас — чесно і без іронії:

Це стиль лідерства, який ми підтримуємо?
Нам потрібні ті, хто нас лякає — чи ті, хто веде з розумінням складності, болю і сили?

Бо іноді важливо не лише, що говорять. А як. І навіщо.